Марино-Марино, чого ходиш-блудиш? Та й навєрно, Марино, сина мого любиш. Як би не любила, то б я ж не ходила. Да я за твоїм сином Дунай-рєчку брела. Василь сіно косить, Марина приходить, Ой Марина приходить, сина приносить. Василю-Василю, возьми зьми свою дитину, Як не зьмеш дитину, я під косу кину. Не кидай, Марино, боронь тебе Боже, Заколиш дитину, Бог тобі поможе.

Упасти легше ніж встояти загинути легше ніж вистояти бо їсть сарана поїдом усе що схоже на листя а кожен листок обличчя а кожна пошесть як хмара виходять із потойбіччя парами злочин і кара і тільки дивується сліпо відрубана голова як вперто вертається літо як стійко росте трава бо листя помпує кисень а пошесть чуму і холеру і в'яне і жовкне листя пергаментом і папером і сохнуть плоди і зерна неначе букви і знаки бо доля зерна мізерна і топчуть його солдати і тільки дивується сліпо відрубана голова як вперто вертається літо як стійко росте трава

Обережно, двері зачиняються, Наступна станція Лівобережна. Шепоче на вухо мені так, бережно. Виходь, каже, твоя зупинка. А я мовчу наче риба, яку дістали з води. Як соляний стовп, або просто - українка Не обертатися. Наступна станція Дніпро або Дарниця, Дивлячись у якому напрямку земля крутиться, Вічно всі правобережні на лівий берег журяться, але саме з лівого правий краще проглядається.. Обережно, двері зачиняються! Чи це мені наснилося, чи то якась все страшна ілюстрація? До німого кіно у якому ми всі, як ті риби.. фрустровані, у чужому акваріумі розмальованому сіро-чорним фломастером, як він там називається? Спеціальна людожерська операція? Я наразі у Німеччині. Тут всі памятають, як воно відчувається, Крізь покоління - нікуди нічого не дівається, колективне сумлінняі кожне дерево нагадує мені де мій дідусь і з якого я племені.. В літку, в осени, в зимку й на весні Не забудь. Нагадай мені. Мої пісні. Приголосні тихі і голосні Спалені вогні. Мвоєї війни. Твоєї війни. С півночі на південь із заходу на схід. Обійму. Не забуду - ніт. Печалі світ. Героїв слід. Мій світ. Твій світ. Світ зблід.

За вікном моїм ціла, чужа країна. Дивишся - місяць у небі, наче вагітний сонцем. Я розплющую очі, втома мене накрила. Тільки нема емоцій. Більше нема емоцій. Відрегульовані кимось, ми наче світлофори. Тільки тепер кольорів залишилося рівно два. Чорний, тому що в траурі голова. Білий, тому що кольорів тепер тільки два. Ми намагатимемось, знову щось планувати. Вербна неділя, це про велику зраду. Тільки всі оті, що кричали йому осанна. Потім Його самі ж закатували. Кожний рятується, як йому світло ляже Начебто є у цей час везіння, і воля Божа. Тільки нема, ще не вигадали тої пісні Щоб передати на що тепер серце схоже.

Ніжність повільна лінива нахабна Лізе під шкіру кличе у трави То віртуозна а то незграбна Берег є лівий Берег є правий Нас береже перестиглий серпень Нас береже недозрілий травень Падає хустка Котиться перстень і намистини біжать по краю Ніжність манірна смішна навмисна То сміхотлива а то печальна Як соло гітарне вгорі зависне Як мед до чаю на дні розтане Ніжність алергік Вона дитинна Рветься на волю і капризує Завжди під кайфом завше на нервах Завше в перервах Здебільшого всує Ніжність без відліку ніжність без даху Така мала і така бездомна! Але без пустки тривоги і страху І безнадії І без утоми Берегом лівим і берегом правим Руслом ріки Сірим асфальтом Пристрасть тече вулканічною лавою Сіючи паніку й хаос вокзальний Всіх спопелить дальніх і ближніх Все рознесе рано чи пізно Виживуть тільки ніжні й ліниві Виживуть тільки ліниві і ніжні

Біля могу будинку Береза зійшлась із калиною. Гілля зачепило червоне гроно. Конфлікт, каже Анджеліна Джолі Біля мого будинку В нерівнім бою пацюча загинуло. Його коти оточили в коло. Конфлікт, каже Анджеліна Джолі Біля мого будинку чужа, люта, країна міною, руйнує життя та все навколо. Конфлікт? Війна!! Анджеліно Джолі

За вікном твоїм цілий новий світ. Де немає дому. За вікном твоїм натягнули дріт. Відчуваю втому. То що звичним було, зійшло з орбіт. Все з початку, знову. Закладай основу. Мисли просторово. Може звикнеш поступово. У астероїді, що впав на Землю, знайшли два нових мінерали.. А я так вірш і не знайшла - судоми, судоми. Хвилини не маю, не маю. Нічого не знаю. Чи варто сьогодні вертатись додому? Бо дім прозаїчно запалює втому. Бо в тому і справа, де ставити кому. Кому заспівати? Про що сперичатись? Чи варто мовчати, чи тільки здаватись? Мовчанням крізь сором, коли виглядаєш, Себе у найбличе вікно, у вікні хтось Запалить свічки, бо нематиме світла, А може я звикла? NASA вдалось записати звук атмосфери супутника Юпітера А я записалась учора до лікаря. Снодійне не діє, окрім телебачення, Яке у минулім сторіччі я бачила, Нехай проблеми та негоди Не роблять вам в житті погоди У кожнім часу виникала символіка Нові промови, сучасна риторика Керовані і некеровані спогади, Виліковні хвороби, не повязані з ковідом. Тривожність, як вада нікуди не зникла А може я звикла?

У лісі стемніло. Нерухомо, із здержаним віддихом, стояли старі дерева, прислухаючись сій появі, а тим часом молоді похитувалися злегка, неустанно. З кущів, що росли на краю лісу, капали пильно величезні краплі дощу в мох, а розігрівшийся потік в долині метався брудно нескладними хвилями по камінню вперед, голосно пінячись і пориваючи все з собою: цвіти, пструги, сухе гілля, тут і там зірвані кусні землі, мчався в зовсім невгамованій, безумній, досі ніколи не виданій розпуці. Одного хмарного поранку почалася битва. В вузькій долині збудованою залізною дорогою, котрої шини, немов срібні змії, вилися кокетливо около потоку, що коло них біг, прибув тягаровий поїзд. Ворожий сик, прошибаючий пронизливий свист оповістив його приїзд. Недалеко кінця тої залізної дороги станув він, сопучи та викидаючи люто чорні персні диму вгору. Привіз ворога. Привіз ворога. Привіз ворога. Він висів. З грубим обличчям, у подертій замащеній одежі. З неповоротними, від тяжкої праці майже нефоремними руками: озброєний блискучими топорами, тяжкими залізними ланцюгами, сам собою зовсім поганий на вид, такий прибув він. Несказанний сум розіслався горами, якийсь передсмертний настрій... Усе ждало дерева не кивалися. Найстарші стояли, уоружені в гордість і недоступність, і не вірили, щоб який напад був можливий. Адже стояли тут стільки років цілі століття! Бачили, як багато вмирало й виростало, прожили чи одну весну, чи одну зиму бачили так часто схід сонця, прекрасного, золотом сіяючого сонця, у котрого жарко-червонім світлі ранком купалися, а вечором воно їх благословило вони оперлися на одному вихрові. А тепер мали б полягти іншою смертю, ніж їх предки, що повалились самі від старості або від блискавиць? Смішно!.. Але вони не хотіли кивнутись не хотіли навіть найлегшим шумом показати своє зчудування! Лише молоді... Коли б лиш молоді не хиталися так легко! Почався напад. З диким криком "гурра!" почали його наємники. Вони вдерлися з котячою зручністю на першу гору один хотів другого випередити, неначе-б се мало бути геройським учинком на ціле життя, бути тим, котрого рука приложила перша сокиру до пралісу. Та ба! вони натрапили на опір. Обманчивий брунатно-зелений мох піддавався під їх грабіжливими руками, і вони ховзалися вдолину. Крем'яниста земля роздроблювалась під їх ногами, і вони ранили собі руки, хапаючись чого-небудь, щоб не ринути вниз. З вириваного при корені вогкого моху вилізали уникаючі світла гидкі комахи і розбігалися їм по руках! Коли розохочені до борби кинулися на якесь спорохнявіле дерево на землі, щоб його скотити в безодню, і їм удалося лиш легко захитати, виховзлося з-під нього сполошене гаддя й розсипалося на них. Деяких наємників, що мали лиш легку обуву, покусали. Колючі кущі дикої рожі, котрої галуззя вибуяло великими різками, лукувато сплетені з другими корчами й нерозривними плющами, повоями й терням, стояли, мов непроходимі стіни. Буйна ясно-зелена папороть розкинулася вахлярувато в своїй розкішній красі вшир і вздовж, а їдовиті гриби червоної краски показувалися на світ і звертали на себе увагу. Молоді ялинки стояли так густо, простягали так відпорно галуззя від себе, що дальший хід був майже неможливий. Вони кололи в лице, рвали волосся і чіпалися ворожої одежі. Нефоремні, горбаті павуки почіпляли від дерева до дерева сіті, що укладалися немилим серпанком на очі, а муравлиська, збудовані з сухої червоної частини соснової, піднімалися з землі гладкими горбами, і нога зсувалась по них, немов по скляних баньках. Але вони пхалися силоміць уперед. Гурра!.. Ліс задрижав. Тут ліс займемо! Розлігся відгомін: Зай-ме-мо! Зай-ме-мо! Тут ударити! Проникливий окрик жаху пронісся: У-да-ри-ти! Ударити! У-да-ри-ти! Тут ударити! У-да-ри-ти! Ударити... Несміливо протікав між камінням у долині колишній розпусний потік. Маси обтятого галуззя, кори й трісок приглушували його веселе дзюрчання на довгий неозначений час. Орли й яструби покинули свої гнізда й наверталися лиш рідко сюди. Ледве що пролетіли раз або два в рік весняною порою сею, своєю колись, гордою батьківщиною. І зозуля перестала тут кувати.